Сторіччя Степана Бандери було хорошою нагодою для оприлюднення багатьох документів, раніше відомих лише вузькому колу дослідників. Також воно було нагодою ще раз переосмислити місце лідера і символа революційної ОУН у визвольній боротьбі українського народу. Не те, щоб з'явились нові дані, які б дозволили сказати: “Бандера був не такий, як ми думали”. З’явилися нові обставини суспільного життя, і в цих обставинах рельєфнішими стали певні сторони характеру цієї, безумовно, історичної особи. Певні прикмети характеру Степана Бандери стали актуальнішими сьогодні, ніж тоді, коли він жив і боровся, а деякі, його погляди, навпаки, стали ніби й самозрозумілими, бо як же інакше? Важливо, що чим далі, тим очевиднішим стає те, що Степан Бандера є системоутворюючою історичною особою нашої Незалежності. Такою, як Іван Мазепа і Симон Петлюра, а можливо й важливішою, бо ідеї, якими він користувався у своїй боротьбі, є ближчими до нашого часу, і, відповідно, ближчими до наступних поколінь, яким доведеться за цю Незалежність боротися далі та утверджувати її як непроминаючу цінність для народу.
Власне те, що Бандера є системоутворюючою історичною особою Української Нації, нам неперервно нагадують вороги нашої Незалежності, вони це давно і добре зрозуміли: усунути його з того місця, яке він посів у історії, спотворити і замовчати його творчу спадщину та ідеї — і половина їхньої справи зроблена, бо йдеться не про звичайного собі чоловіка, а про особу, яка символізує собою весь визвольний рух. Своєю лютою ненавистю до Бандери і українського самостійництва водночас, вони нас тицяють в факт непересічного значення Провідника ОУН для майбутніх перспектив нашої Незалежности, і шкода, що ми цього визнання ворогів не хочемо бачити і чути.
Шкода, бо це правдиве визнання. Степан Бандера за своїм характером був солдатом, а для воїна найвищою оцінкою є визнання ворогів. Якась частина цих прикмет воїна була у нього вроджена, якась — свідомо набута. На одній з юнацьких фотографій ми бачимо його в колі друзів-однодумців у військових одностроях, як виразне свідчення життєвих орієнтирів вже в гімназійні часи. Невдовзі на суді над Крайовою Екзекутивою ОУН він відкрито відповідає на запитання про його ставлення до військового обов'язку: “я член Української Військової Організації”. В часи, коли війна була буденністю, справжній вояк ставився до смерті не просто, як до логічного завершення життя, наше козацьке лицарство вважало смерть в бою з ворогом набагато гіднішою від згасання в старості на печі, і Бандера вповні своїми вчинками дотримується цього світогляду. Ми це бачимо і в матеріялах Варшавського та Львівського судів, і в протоколах допитів у ґестапо, коли його примушували відмовитися від Акта Незалежності України. І чи не через цей гін вояка назустріч небезпеці він не тільки знехтував попередженням Служби Безпеки ОУН про появу чергового кілера, але й вимкнувся власним охоронцям у день смерті? Ті, хто намагається пояснити обставини смерті Степана Бандери, мусять пояснити логіку його поведінки в останній день життя. Для солдата в душі, охорона — це не почесть, а позбавлення волі, волі самому йти назустріч власній долі. Тут лежать підсвідомі причини того, що Степан Бандера сам пішов назустріч Сташинському.