Напоєна вщерть отруйними думками драгоманівства, наша провідна інтелігенція не змогла ні зрозуміти вимог історичного моменту в пам'ятний 1917 рік в Україні, ні очолити великий і прекрасний національний зрив тих вікопомних часів. Збуджені в вогні революції, окрадені з великих традицій і спогадів минулого, маси українські інтуїтивно відчували, що без кривавої війни, як і в 1648 р. прав .своїх не здобути... Провід бажав рука в руку йти з Москвою, з "братньою демократією", цементувати імперію й боронити її від ворогів! В масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи... Провід плямував самостійників як національних шкідників, творення національної армії називалося "мілітаризмом", а ненависть до займанців — "шовінізмом"... Страх, відірватися від займанця, написати на своїх прапорах привабливе яскраве гасло незалежності, прозирає з кожного рядка центрально-радянських Універсалів.
Брутальна непоступливість більшовиків змусила тодішній провід все-ж-таки організувати національну війну під гаслом самостійності, і тільки тоді федералісти почали боротьбу за самостійність, соціалісти – воювати з московськими "товарищами", демократи – судитися з "братньою демократією російською", пацифісти – братися за зброю, а вороги національного "шовінізму" – викидати москалів, та їх попихачів з України! Але ця боротьба була нав'язана тій "еліті" проти її власної волі, не було її в настроях проводу, а значить і в його акції. Настрій, запал, ідеалізм, посвята й героїзм, все те було в армії, в значній частині широких мас народу, в повстанцях, що виринали тоді, як гриби після дощу; був той настрій в Петлюри, Тютюнника, Безручка, Коновальця, Міхновського і багатьох інших, але не в думках і серцях переважно соціалістичного, проводу. А підтверджує це відомий факт, що хутко поїхали на поклін до переможної Москви вожді українських головних партій того часу: соціал-демократів, соціал-революціонерів і соціал-федералістів, такі як М.Грушевський, В.Винниченко, Порш, Чеховський, Севрюк, Ніковський, М.Залізняк, а з галичан: Ю.Бачинський, С.Вітик, А.Крушельницький, Ф.Федорців, Сіяк, П.Карманський, М.Рудницький, П.Франко, М.Возняк та інші.
Це були люди, що взялися за їм "несродне діло", до якого не лежало їх серце. Постфактум, самі вони зізнавалися, що не "вихолощеним українським марксистам" було братися за чуже їх психології діло революційного національно-державницького будівництва. Самі зізнавались, – в хвилини щирості – що їм, які вийшли з селянських мас, бракувало вміння розглядати поодинокі події з якоїсь ширшої перспективи, бо "урвався зв'язок" між їх духом і духом нашого проводу князівської й козацької доби; що бракувало їм того, що "провідні верстви інших народів, вже мали в крові". Зізнавалися, що їх самих відзначала "наївність, безкритичніеть, надмірна вразливість на дрібниці і сліпота на великі справи", недостача витривалості, та провідної ідеї; а особливо зізнавалися вони – "брак нал. змислу панування, змислу правління"; там, "де йде про нижчі уряди, дрібні справи, малі обов'язки, то ще пів біди, але не вміємо ми сидіти на вищих стільцях і мати діло з справами ширшого зарису, не вміємо обіймати зором речей як цілости, лиш з правила звички переходимо до другорядних справ". Репрезентативна постать демо-просвітянської України тої доби (В.Королів-Старий) каявся на вигнанні: "ми всі не підготовані були і робили те, чого зробити не могли. Цілій нашій справі все бракувало глибини, всі думки наші були імлисті", бракувало дійсних вождів, "що без них маса отара овець". Про ідеолога цієї інтелігенції писав Іван Франко, що ідеї Драгоманова були "наївними міркуваннями мужика, що не бачив світа і не потрапить піднятись думкою до зрозуміння вищої суспільної організації понад свою громаду, або свій повіт". В'їдливу характеристику цього відламку української інтелігенції – поки не став сам її оборонцем, дав Ю.Липа в однім мало знанім вірші "Жебраки при дорозі о ялмужну просящії":
"Виведу я націю на роздоріжжя,
Попхинькаю над нею,
Пограю на лірі, –
Може подивуються такій гарячій вірі
Інші народи з моцею своєю.
Скажуть: – то уштиве дитя, хороше,
Співає пісеньки, не бунтує,
Не стремить щоб щось злого зробити, –
Випадає похвалити ці діти
І державність дати.
Хай нам світить надія!
Хоч би й без дати!
Хай скінчиться веремія
Малоросійського гевала!
Лиш, не треба, на Бога не треба,
Щоб вона повставала, вбивала!
А тих драгоманівських політиків, що проти волі пішли в національну революцію, виведено у вірші про "Людей худих, у важкі панцирі й мисюрки повбираних":
"– Ой тяжко брате, Меча брати!
Як би так зробити, війну без пожару?
Як би так зробити націю обережно, потихеньку,
Годувати її книжечками у затишному курничку
І вивести на світ готову, першорядну, без боротьби
Перехитривши всіх!
Ні! Не сваритись, не гнітити дикість
Тупоту і підсвинків з чужими агентами,
Ні, зробити всіх президентами:
Любиш, Саво, сало?
Маєш, Саво, сало!
І ще тобі мало?"
Саме в такій ментальності величезної частини нашої провідної інтелігенції, неприготованої до чужої їм ідеї самостійності і боротьби за неї, і треба шукати причини невдачі національного зриву 1917 р., не – як пишуть соціалісти – "у несвідомості народу".
Таких політиків в Галичині картає ще Франко: "коли, писав він, траплялося комусь з русинів виступати перед народом, то дві кардинальні точки були: ми всі, русини, і повинні держатися купи, і ми повинні дякувати найяснішому цісареві за його безмірні добродійства і просити в нього ще того і того". От та порода лояльних русинів або "самоотверженних малоросів" плодилася масово в Україні. Для них – писав Франко – політика була тільки "циганствоім і крутарством". Тяжко було їх відірвати від буденної праці сліпучим видом Ідеалу. Навіщо блукати в пустелі за маревом обіцяної землі?
"Ті слова про обіцяний край
Це для слуху їх казка.
М'ясо стад їх, і масло, і сир.
От найвищая ласка!"
Так відповідали Мойсеєві жиди в поемі Франка. Так відповідали не раз і наші Датани й Авірони всім тим, хто намагався вирвати їх з буденних занять в мандрівку до свобідної землі...
Вже десятки років минули з часів 1917 року, але тип драгоманівського політика серед нашої інтелігенції не зник. Під напором нових українських сил, він відступає, але ще затруює повітря національного життя. Незнищенну породу малоросійських і рутенських Санчо-Пансів зустрічаємо часто й тепер. В нашу, направду "кінецьсвітню", добу, коли перемогу дасть тільки віра, тільки героїзм, тільки посвята й боротьба, – є політики які думають здобути свободу "без пожару, потихеньку, обережно", видурити, вижебрати її, "перехитривши всіх", причепившись до возу того чи іншого переможця...
Варто глянути:
Націоналістичні колядки та щедрівки
Дещо, що дратує
Становлення української раси
Націоналісти і нація
Націоналізм в XXI столітті
Декалог націоналістів
Марш українським націоналістам
Як роспізнати націоналіста
уроки английского языка