Добігає до свого завершення 2009 рік. В багатьох областях нашої держави він був проголошений Роком провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери. На жаль, такого кроку не зробила центральна влада, хоча цілий ряд громадських організацій та інституцій взяли на себе непросту місію щодо популяризації постаті Бандери на загальноукраїнському рівні. І треба визнати, що навіть без додаткової підтримки з боку керівництва країни, їм вдалося досягнути позитивних результатів.
Сьогодні триває своєрідне підбиття підсумків проведення Року Бандери, як в середовищі громадськості, так і серед органів державної та муніципальної влади. Звіти про затрачені зусилля і виконану роботу, які часто висвітлюються у ЗМІ, загалом мають добрий резонанс. Заходи проводилися масштабно та систематично, охоплювалося чимало нових аудиторій та середовищ, для яких відкривали ім’я Бандери.
Проте, остаточний аналіз ефективності організованих заходів – питання часу. Над ним мали би попрацювати серйозні аналітичні центри, фахівці з соціології, політології, дослідники суспільної свідомості. Результати їхніх досліджень дали би можливість зробити наскрізне порівняння сприйняття постаті провідника ОУН українським загалом до і після 2009 року.
І в цьому контексті надзвичайно актуальною є дискусія, яка триває і в реальній, і у віртуальній площинах щодо підходів, форм та засобів популяризації постаті Степана Бандери. Маємо брати до уваги всі суб’єктивні і об’єктивні чинники цієї дискусії, як то: неподоланий постколоніальний синдром, загони екс-комсомольців у лавах сучасної влади, засилля «феесбешних» блогерів в інтернеті тощо.
Тим не менше, однозначності потребує одна важлива тема. Образно проілюструвати її можна на прикладі Тернопільщини. Нещодавно місцеві мас-медіа подали інформацію щодо завершення чергового етапу спорудження пам’ятника Степану Бандері в обласному центрі. Нагадаємо, що його відкриття відбулося наприкінці 2008 року, коли на Тернопільщині набирали обертів позачергові вибори до обласної ради. Головними спікерами на святі відкриття стали місцевий голова облдержадміністрації Юрій Чижмарь, який представляв «закарпатську» партію «Єдиний Центр» та голова ВО «Свобода» Олег Тягнибок. Виглядало так, що Степан Бандера, в день торжества, об’єднав представників політсил з різними ідеологічними доктринами. Щоправда, практика подальшої такої співпраці привела до висловлення недовіри Юрію Чижмарю з боку новообраної «свободівської» облради, але мова тут не про те. Справа в тому, що після офіційного відкриття, пам’ятник майже одразу закрили на реконструкцію. І ось через рік, уже роз’єднана місцева влада прозвітувала – Бандеру «одягнули» в бронзу, залишилося ще вирішити проблему благоустрою території. На думку чиновників, робочі кабінети яких розміщені якраз навпроти самого пам’ятника (адже, нагадаємо, монумент Бандери, після довгих дискусій, встановили перед адмінбудинком облради та ОДА), завершення реконструкції пам’ятника є достойним підсумком на фоні всіх заходів, якими ряснів Рік Бандери на території краю.
Така інформація мимоволі наштовхнула на думку: «А чи не зроблено надто великого акценту на «бронзу»? Чи не потрапили ми на гачок колишніх партноменклатурників, які патологічно прагнуть вбити живу ідею Бандери, перетворивши її на закам’янілий монумент історії, часто посереднього мистецького вирішення?».
Як тут не згадати ще один приклад, яким кілька тижнів «ласували» центральні ЗМІ, зробивши порівняльний аналіз колишніх скульптур «вождя світового пролетаріату» та сучасних пам’ятників Бандері, споруджених у західноукраїнських областях. Ось тут вже проявилося справжнє святотатство. Святотатство не допитливих репортерів і, навіть, не шістдесятилітніх скульпторів-соцреалістів, яких вже не перевчиш. Мова йде про безвідповідальність, байдужість, а, найгірше, гріховне лицемірство тих, хто давав дозволи на встановлення саме такого типу монументів. Надмірна гіперболізація та ідеалізація, особливо в провінційному еквіваленті, ще ніколи і нікому не приносили користі.
Автор в жодному випадку не належить до категоричних противників встановлення пам’ятників Степану Бандері, Симону Петлюрі, Євгену Коновальцю, Роману Шухевичу та іншим провідникам національно-визвольної боротьби. На його думку, навпаки, потрібно вітати такі ініціативи, особливо ж коли вони виходять з громади, без будь-якого політичного, електорального чи ще якогось розрахунку. Але абсолютною необхідністю є виважений і продуманий підхід до кожного такого випадку. Нам важливо формувати культ українських Героїв, але варто відмовитись від культу монументів. Бо головне – за формою не втрачати суті.