"Українське слово" друкує першу частину великого інтерв'ю з Миколою ПЛАВ'ЮКОМ - про ті причини, які заважають розвиватися Україні, про шляхи виходу із кризи та про роль державного керівництва у цих процесах.
- Миколо Васильовичу, у чому Ви бачите головні проблеми українського політичного класу (політикуму) по відношенню до власного суспільства і світового співтовариства?
- Основна роль політичних сил у здорових суспільствах і народах - бути творцями візій майбутнього нації чи держави, яка включає здорове і гідне в багатьох аспектах життя членів нації чи громадян, змагатись за його застосування і тим здобувати довір'я власного народу. По відношенні до світового співтовариства - бути вмілим репрезентантом свого народу чи держави, учасником у спільних співдіях і оборонцем власних інтересів.
В одному і другому випадку необхідно заслужити довір'я, що пов'язане з належним професіоналізмом та дотриманням норм поведінки і дій, прийнятих у цивілізованому світі.
На жаль, не так багато діячів нашого політикуму в останніх двадцять років можуть похвалитись, що вони заслужили собі і здобули таку оцінку своєї діяльності.
- У чому ж тоді слабкість українського політичного класу і чи здатний він дати відповідь на внутрішні і зовнішні виклики перед Україною - державою, суспільством і кожним громадянином?
- Основна слабкість українського політичного істеблішменту проявляється у відсутності стратегічного плану-візії розвитку і закріплення Української Держави. У центрі уваги політичних формацій не є програми дій, спрямовані на забезпечення економічного, соціального і духовного «добробуту» населення-громадян України, а вислуговування інтересам економічно-фінансових груп чи безвідповідальний «популізм» з соціалістичною риторикою.
Усі ці заходи спрямовані на коротку мету, не беручи до уваги розвиткові тенденції у світі, можливості і небезпеки глобалізаційних процесів. Все це робить з наших «політичних сил» тимчасові формації, які або існують на папері (понад 150) і які часто зникають з поля політичного впливу. Не дивно, що між нашим політикумом і суспільством є прірва довір'я, що в свою чергу наносить двосторонню шкоду.
- Які шляхи поліпшення якості українського політику, його здатності давати відповіді на виклики часу Ви бачите?
- Як не дивно, але на відміну від досвіду багатьох країн Заходу, шляхи поліпшення у нашому випадку почнуться, на мою думку, знизу, а не згори. Доба політики, спертої на персоніфікації її особами лідерів, на жаль, скомпрометована. Це, в першу чергу, вина лідерів, і тому відчувається процес активізації громадської думки біля певних конкретних проблем. Наприклад, питання Конституції і пошанування законності сприймається більш правильно «низами», ніж істеблішментом. Моральним авторитетом і впливом на суспільство користується набагато більше «церква» у широкому розумінні того слова, ніж інші інститути в суспільстві. Особиста ініціатива у вирішенні побутових, соціальних та економічних проблем випередила державні заходи, хоч це посилило «тіньову економіку» зі шкодою для бездарної державної бюрократії. Логічно можна передбачити, що вже у недалекому майбутньому на тлі активізації громадянського суспільства почнуть кристалізуватись політичні партії, сперті на ідеологічно-програмових засадах. Вони будуть конкурувати з собою. Але разом з тим будуть з'ясовані програми, що подобаються чи не подобаються громадянинові-виборцеві, який нарешті не по наказу голови сільради чи колгоспу або директора заводу віддасть свій голос і візьме на себе співвідповідальність як за партію, за яку голосує, так і за долю країни. Себто народжується свідоміший громадянин - як основа, на яку будуть спиратись і нового типу політичні формації. Це нічого нового в порівнянні із тим, що діється у світі. Це процес повільного, але логічного переходу від тоталітарного до вільного суспільства.