ОБИДОВСЬКИЙ ІВАН (1676-1701)- полковник ніжинський (1695-1701), небіж гетьмана І. Мазепи. О. як наказний гетьман брав участь у війнах з Туреччиною (1695) і Швецією (1700-01). В 1701 очолював 12-тисячне українське військо, яке на вимогу Петра І виступило під Нарву. У цьому поході від холоду і хвороб загинуло кілька тисяч козаків, зокрема і сам О.
ОБОЗНИЙ - виборна службова особа, яка займала одну з найвищих державних і військових посад у Гетьманщині в 17-18 ст. Поділялися на генеральних і полкових О. Генеральний О., який належав до генеральної старшини, вважався першою особою після гетьмана. Керував військовою артилерією, відав постачанням гетьманського війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана, займався розслідуванням особливо важливих справ. Генеральний О. засідав у Генеральній Військовій Канцелярії та Генеральному Військовому Суді. Полковий О. керував полковою артилерією і вважався заступником полковника в українському козацькому війську. Під час воєнних дій, як найвищий за рангом член генеральної старшини, О. найчастіше призначався наказним гетьманом.
“ОБОРОНА УКРАЇНИ” - українська політична організація радикально-соціалістичного напряму у США і Канаді. Заснована в 1920 у США для підтримки політичної і військової боротьби за незалежність Західної України. В 1920-23 діяла як таємна організація. З 1923 перейшла до легальних форм діяльності. Видавала офіційний друкований орган - “Українська Громада” (виходила 1923-27 у Нью-Йорку і 1930-31 -у Детройті). О.У. тісно співробітничала з УСРП у Західній Україні і надавала їй фінансову підтримку. Члени організації відігравали провідну роль у керівництві Українського Робітничого Союзу в США. О.У. протистояла українським комуністам в Америці та їх ідеології, намагалася обмежити їх вплив серед українських емігрантів. Лідерами організації були М. Січинський, М. Цеглинський, Я. Чиж. У 1940-х рр. М. Січинський і В. Левицький перейшли на радянофільські позиції. Внаслідок цього у 1947 в організації стався розкол, Група М. Цеглинського видавала журнали “Оборона України” і “Оборона”. Частина членів О.У. заснували в 1949 Українську Вільну Громаду Америки.
ОГІЄНКО ІВАН ІВАНОВИЧ (церковне ім'я -Іларіон; 14.1.1882 - 29.3.1972) - відомий український церковний і громадський діяч, митрополит (з 1943), історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (з 1922). Н. у м. Брусилові на Київщині. В 1909 закінчив Київський ун-т св. Володимира. Згодом навчався на Вищих Педагогічних Курсах, працював у Київському комерційному інституті. 31915 викладав у Київському ун-ті, був приват-доцентом на кафедрі мови і літератури. Належав до Української Партії Соціалістів-Федералістів. У 1917-18 відіграв значну роль в українізації вищих навчальних закладів і шкільництва. З 1918-професор кафедри історії української культури Київського Українського Державного Університету. З 14.1.1918 О. виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю “Відродження Української Церкви”, в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування. Влітку 1918 виступив засновником і став першим ректором Кам'янець-Подільського Українського Державного Університету (відкритий 22.10.1918). На поч. 1919 0. призначався міністром освіти Української Народної Республіки в урядах В. Чехівського та С. Остапенка. В 1919-20 - міністр віросповідань УНР в урядах Іс. Мазепи та В. Прокоповича. В жовтні 1920 після від'їзду Директорії УНР з Кам'янця-Подільського О. став головноуповноваженим уряду. Захоплення Кам'янця-Подільського більшовицькими військами примусило О. емігрувати до Польщі. З 1920 жив у Тарнуві. В 1921 був членом Ради Республіки і до 1924 -міністр у справах віровизнання уряду УНР в екзилі. 31924 викладав українську мову у Львівській учительській семінарії, в 1926-32 - професор церковно-слов'янської мови на богословському ф-ті Варшавського ун-ту. Заснував і редагував у Варшаві журнали “Рідна Мова” (1933-39) і “Наша Культура” (1935-37), які сприяли популяризації української культури, норм єдиної літературної мови серед українців за межами УСРР, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва радянською Україною. У жовтні 1940 на Соборі українських православних єпископів висвячений (під ім'ям Іларіона) архієпископом Холмським і Підляським. Здійснював українізацію Церкви наХолмщині шляхом запровадження української мови у богослужінні. З березня 1944 (за ін.дан., з 1943) - митрополит Холмсько-Підляський. Влітку 1944 О. змушений емігрувати до Швейцарії (жив у Лозанні), а в вересні 1947 -до Канади у м. Вінніпег. У серпні 1951 на Надзвичайному Соборі УГПЦ у Вінніпезі був обраний главою Української Греко-Православної Церкви у Канаді і митрополитом Вінніпегу, О. доклав чимало зусиль для організації та розбудови українського національно-культурного та релігійного життя у Канаді. Заснував Теологічне Товариство (тепер Теологічне Товариство митрополита Іларіона), здійснив реорганізацію богословського ф-ту Манітобського ун-ту, перетворивши його в Колегію ім. св. апостола Андрія (готує православних священиків для українських громад в усьому світі), очолював Науково-Богословське Товариство, розгорнув велику науково-дослідницьку та видавничу діяльність. Відновив видання і продовжував редагування науково-популярного журналу “Наша культура-(1951-53, з 1954 - “Віра і Культура”). За І. було проголошено Аіст об'єднання трьох українських автокефалій за кордоном. Помер у Вінніпегу. О. -автор багатьох наукових праць з українського мовознавства, історії церкви, культури, канонічного права: “Огляд українського язикознавства” (1907), “Українська культура” (1918), “Український стилістичний словник” (1924), “Історія українського друкарства” (1925), “Чистота і правильність української мови” (1925, “Кирило і Мефодій: їхжиття і діяльність” (т.т. 1 -2, 1927-28), “Пам'ятки старослов'янської мови 10-11 ст.” (1929), “Українська літературна мова 16 ст. і Крехівський Апостол 1560” (тт. 1 -2,1930), “Сучасна українська літературна мова” (1935), “Українська Церква” (т. 1-2., 1942), “Історія української літературної мови” ( 1950), “Іконоборство” ( 1954), “Візантія і Україна” (1954), “Українська Церква за Богдана Хмельницького, 1647-57” (1955), “Українська Церква за час Руїни” (1956), “Князь Констянтин Острозький і його культурна праця” (1958), “Дохристиянські віруванння українського народу: Історично-релігійна монографія” (1965), “Канонізація святих в Українській Церкві” (1965), “Слово о полку Ігоревім” (1949, 1967) та ін. О. здійснив переклад Святого письма на українську мову (виданий в 1962).
ОГІЙЧУК ГРИГОРІЙ (25.1.1893 - 13.2.1985)-український православний церковний діяч, митрополит Собороправної Української Автокефальної Православної Церкви (СУАПЦ). Н. у Трубіївці Сквирського повіту Київської губ. З 1919 - висвячений на священика. Брав активну участь у діяльності Української Автокефальної Православнії Церкви. До 1927 служив священиком на Київщині. З 1932 - настоятель собору в Бердичеві. У 1932 його заарештовано і засуджено до табірного ув'язнення. Після 4-річного перебування у таборах Кузбасу, повернувся в Україну, але дозволу виконувати пастирські обов'язки не отримав. З травня 1942 - єпископ Житомирський, згодом - архієпископ відновленої УАПЦ. З вересня 1942 до березня 1943 був ув'язнений в гітлерівській тюрмі. Наприкінці війни емігрував до Німеччини. З жовтня 1947 очолив СУАПЦ. У 1950 переїхав до США, жив у Чікаго. З 1971 - митрополит СУАПЦ. Помер у Чікаго.
ОГЛОБЛИН ОЛЕКСАНДР (6.12.1899 -16.2.1992)- визначний український історик, історіограф і археограф, член НТШ (1947, почесний член з 1988), Н. в Києві. Походив з козацьких родів Лашковичів і Савицьких. В 1919 закінчив Київський ун-т св. Володимира. В 1920-21 -професор кафедри історії економічного побуту України Київського археологічного інституту, в 1921-33 - Київського інституту народної освіти, в 1927-30 - кафедри народного господарства України Київського Інституту Народного Господарства, професор кафедри історії України в Київському ун-ті (1938-41), кафедри історії України Одеського університету(1938-1941 ). Старший науковий співробітник ВУАН (1926-1933) і АН УРСР (1935-41), керівник комісії соціально-економічної історії України (1929-32), дійсний член Харківського Інституту історії української культури ім. Д. Багалія (1926-31), заступник директора Всеукраїнського Історичного музею в Києві (1931-32), директор Всеукраїнського Центрального Архіву Стародавніх Актів в Києві (1932-1933), дійсний член Українського науково-дослідного Інституту педагогіки в Києві ( 1938-41). У 1930-31 був ув'язнений ДПУ, у 1933-35 позбавлений всіх наукових посад. Восени 1941 під час німецької окупації очолював київський магістрат. 3 1941 входив до складу Української Нащональної Ради. У 1943 проживав у Львові. З 1944 - в еміграції, спочатку в Чехо-Словаччині та Західній Німеччині, а з 1951 - у Сполучених Штатах Америки. Професор Українського Вільного університету у Празі (з 1944) та у Мюнхені (з 1945), член його Сенату (1946-51); професор Богословської академії УАПЦ та член її Сенату (1946-51). Дійсний член НТШ, УВАН, Американської Асоціації Славістів. Голова історичної секції УВАН у США (з 1951), директор філософського відділу делегатури УВУ у США (1957-62), професор УТІ в Нью-Йорку (з 1958). З 1965 -голова Українського Історичного Товариства. Член редколегії та редактор історичного відділу “Енциклопедії Українознавства”. У 1968-70 - професор-гість історії України в Гарвардському університеті, у 1970-73 - консультант для докторантів з історії України при цьому ж університеті. Помер в Лудлоу (штат Масачусетс, США). Автор біля 700 публікацій, у т.ч. З0 книжок, присвячених в основному питанням соціально-економічного відносин в Україні, історії козацької доби та розвитку української історіографії. Серед праць: “Очерки истории украинской фабрики” (1925), “Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)” (1929), “Нариси з історії капіталізму на Україні” (1931), “Українсько-московська угода 1654” (1954, українською й англійською мовами), “Ukrainian Historiography, 1917-1956” ( 1957), “Люди старої України” (1959), “Гетьман Іван Мазепа та його доба” (1960), “A History of Ukrainian Industry” (1971).
Д. Кушплір (Львів).
ОГНИЩАНИН - головний управитель княжого двору в Київській Русі у 10-12 ст., боярин. Відповідав за ведення вотчинного господарства і збереження князівського майна. Віданню О. підлягав весь адміністративний апарат вотчини (збірник князівських прибутків), під'їзний, завідуючий князівськими стайнями і табунами. За “Руською Правдою”, замах на життя О, карався великим штрафом. У випадку вбивства О. вбивця або верв, на чиїй території знайдено тіло, сплачував штраф у розмірі 80 гривен срібла (за смерда і холопа - 5 гривен, вільну людину - 40 гривен).
ОГОНОВСЬКИЙ ОЛЕКСАНДР (17.3.1848 - 10.2.1891)- український вчений правник і громадський діяч, дісний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. БратО. і П. Огоновських. Н. ус. Букачівцях на Рогатинщині (тепер Ів.-Франківська обл.). У 1871 закінчив Львівський ун-т, працював адвокатом. У 1878 викладав право у Львівському ун-ті, в 1886 призначений деканом юридичного ф-ту цього ж ун-ту. Перший професор права, який викладав українською мовою в ун-ті. Зробив значний внесок у розробку української юридичної термінології. В 1872-76 - редактор журналу “Правда”, співзасновник декількох громадських організацій (“Дружній Лихвар”, “Просвіта”, НТШ, “Рідна Школа”), перший голова народовецької політичної організації Народна Рада (1885). Автор монографій та статей з цивільного права.
Д. Кушплір (Львів).
ОГОНОВСЬКИЙ ОМЕЛЯН (3.8.1833 -28.10.1894) - український учений-філолог і громадський діяч, чл.-кор. Польської АН (з 1881). Брат О. і П. Огоновських. Н. у с. Григорів на Станіславівщині в Галичині. Навчався у Львівській духовній семінарії. З 1863 викладав релігію і українську мову та літературу в Академічній гімназії у Львові. Після закінчення Львівського (1865) і Віденського (1870) ун-тів заступив Я. Головацького на кафедрі руської (української) мови та літератури у Львівському ун-ті. Один із засновників “Просвіти” (її голова 1877-1914), Народної Ради (1885) і Наукового Товариства ім. Т.Шевченка (1893). Автор поезії “Хрест” (1860), драм “Федько Острозький” (1861), “Настасія” (1862), “Гальшка Острозька” (1887), українського перекладу “Слова о полку Ігоревім” (1876), біографії Т. Шевченка (1893) та ін. Найбільша праця О. “Історії української літератури” залишилась незавершеною (публікувалась в “3орі”1887-94 ; видана окремо, тт.І-6 - 1887, 1889,1891,1893-94).
Д. Кушплір (Львів).
ОГОНОВСЬКИЙ ПЕТРО (20.7.1853-9.2.1917)-український педагог, вчений і громадський діяч. Брат О. і О. Огоновських. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1899), голова “Просвіти” (1906-10), автор підручників з математики і фізики українською мовою.
Д. Кушплір (Львів).
Варто глянути:
Українізація в 20 роках XX століття
Вплив українізації на освіту і культуру
Внутрішньопартійна боротьба в 20 роках XX століття
Політика коренізації
Шана Григорію Дем'яну
Протирочные материалы канцтовары Киев магазины офисной мебели.