Нещодавня футурологічно-абсурдна стаття Олександра Дугіна «Україна після виборів» про післявиборчу долю української державності не дивує своєю оцінкою та суб’єктивністю автора. Адже позиція російського євразійця щодо України як держави та щодо її суверенітету відома більшості людей, які цікавляться україно-російськими стосунками та неоєвразійством. Дане пророкування російського науковця більше асоціюється з гаданням циганки, ніж з політологічним прогнозом: спочатку йде залякування, попередження про різні загрози, проблеми і перешкоди, далі пропонується дати якусь пожертву – «озолотити ручку», після чого відбудеться перемога над «злом» - зняття порчі. В даному випадку, формування прогнозу Дугіна аналогічне: є «загроза розколу української держави», щоб цього не відбулося, потрібно зробити певні поступки – відмовитися від вступу в НАТО та інтеграції в Європу і спрямувати свою політику виключно в бік Росії, ЄЕП, СНГ. За таких умов Україні гарантується суверенність та процвітання. Але, на відміну від гадання та гри в наперстки, політологічні прогнози мають формуватися на певних наукових підставах, тенденціях та принципах, а не на суб’єктивному бажані та власних мріях. А перед тим, як ставити питання про можливість поділу в Україні суспільної думки, про національні розбіжності та культурні автономії нацменшин, Олександру Гельєвичу варто було б згадати про власну країну, адже саме для Росії ці проблеми стоять більш гостро і актуально.
Україна
Більшість з наведених факторів (російська мова, НАТО, енергетичне та економічне питання), які, на думку Дугіна, привносять «резонанс» в суспільно-політичне життя України, є надуманими та безпідставними. Це одна з тих невдалих і заяложених карт, яку «розігрують» більшість маргінальних проросійських сил в Україні, щоб актуалізувати ці питання та надати їм екстраважливості. Звісно, ці питання в українському суспільстві присутні, але вони не настільки важливі і рушійні, щоб розколоти державу чи породити певний автономізм. А питання «гонінь» та «утисків» російської мови в Україні – це взагалі абсурд, який навіть пояснювати не слід. Варто лише переглянути періодичні видання у кіосках розповсюдження, особливо в найбільш «пригнічених українізацією» регіонах – Криму та Донбасі, і порівняти відсоток україно- та російськомовних, після чого всі крапки над «і» будуть розставлені.
Сепаратистські заклики, які час від часу лунають в Україні чи то з Криму, чи то з Закарпаття - це лише відпрацювання закордонного фінансування окремих маргінальних лідерів та груп. Вони не зумовлені ніякими об’єктивними процесами, які б загрожували територіальній цілісності України та слугують виключно як елемент політичного тиску та суспільного залякування. Вони є необдуманими та загрозливими саме для жителів тих регіонів, які потенційно претендують на «відлам». Адже, якщо теоретично уявити можливий конфлікт, який виникне внаслідок відділення від України, скажімо, Криму, Донбасу чи Закарпаття, то, саме в даному контексті сепаратистські заклики є вкрай безглуздими та нелогічними. Позаяк, в даному випадку, «театр» військових дій буде відбуватися саме на цих територіях. Відповідно, жителі цих регіонів об’єктивно не зацікавлені в подібних конфліктах і мають якнайбільше уникати загострення даного питання. Адже, їхнє життя, власність, інфраструктура регіону будуть перебувати в стані постійного ризику. Продовжуючи теоретичний розвиток можливих подій, відповідним наслідком буде і те, що, при будь-якому завершенні даного конфлікту, в цих регіонах буде порушено туристичну інфраструктуру та вони втратять привабливість для туристів. А це в свою чергу призведе до декількарічної «блокади» економік цих регіонів та перетворення їх на територію дислокації військових баз і блокпостів. Виходячи з цього, подібні сценарії є штучними та «імпортованими» в українське суспільство і мають виключно спекулятивно-політичний характер.
Щодо закидів стосовно НАТО, економічних та енергетичних питань, то це виключно справи та вибір України. Вона як суб’єкт міжнародних відносин має право без примусу і диктувань обирати ту політику, яка буде найбільш адекватною її розвитку, керуватись власними національними інтересами у формуванні та вирішенні подібних проблем. В данному випадку, для кращого розуміння національної політики будь-якої держави, варто згадати слова одного з найвідоміших англійських консерваторів Бенджаміна Дізраелі, який влучно та стисло охарактеризував зовнішню політику Великобританії: «У Англії немає постійних друзів та ворогів, але є вічні інтереси».
Наразі для українського суспільства (чи то російськомовний кримчанин, донбаський шахтар, поліський селянин чи прикарпатський гуцул) більш гостро стоять інші, а саме соціальні проблеми: рівень зарплат, пенсій, стипендій, забезпечення державою робочих місць, виплата пільг, соціальних гарантій, захист і дотримання конституційних прав громадян та ін. Тому українці набагато солідарніші і згуртованіші у вирішенні саме цих проблем, а не в питаннях, які б розколювали країну лише задля певного військового чи економічного блоку та посилювали і так політично нестабільну ситуацію в країні. Українців більше об’єднує спільне будівництво та становлення теперішньої України як країни могутньої, суверенної, міцної, вільної і об’єднаної. І ті всі розмови, які ведуться навколо вектору української політики, мови, історії – це все лише маніпулятивний інструмент в руках бездарних політиків, які погоджуються використовувати таку методику для підняття власного рейтингу чи популярності своїх партій.
Росія
Ще у 1941 році автор української геополітичної концепції Юрій Липа у своїй праці «Розподіл Росії» прогнозував розпад СРСР і утворення на його місці ряду незалежних держав. Але, окрім цього, він також прогнозував подальшу незалежність азіатської території Росії – Сибіру, і виокремлював його як окрему геополітичну одиницю. Липа стверджував, що Сибір мав кардинальні культурні відмінності (цивілізаційні розлами за Хантінгтоном) у розвитку та житті тодішньої Росії, а його подальша незалежність, на думку Липи, це лише питання часу. В якості однієї зі спроб здобуття сибірської незалежності він наводив приклад із сибірським публіцистом Миколою Ядринцевим, якого разом з однодумцями було засуджено за спробу відділення Сибіру від Росії. Загалом, дана праця була б досить корисною для вивчення Олександрові Гельєвичу, хоча він як теоретик, мабуть, розуміє реальні тенденції розвитку РФ, але не наважується їх озвучити.
Якщо розглядати можливі еволюційні загрози розколу держав, то з країн колишнього СРСР вони найбільш небезпечні для «молодшого брата» України (за Бзежинським) – Росії. Саме Росія як суспільно-політичне утворення не закінчила «повного розпаду», свідченням чого є 21 республіка та 4 автономних округи, які входять до адміністративного устрою Російської Федерації. І потенційно можливий вихід цих територій з федерації та утворення незалежних держав досить великий. Така загроза для Росії пояснюється тим, що більшість її адміністративних утворень належить до різних цивілізацій - з 7 можливих потенційно наявні 5 (за Хантінгтоном). Чого не можна сказати про Україну, адже більшість населення України приналежна до однієї цивілізації – слов’яно – православної, а та лінія поділу, яка проходить по Дніпру - це лише історично-умовне позначення конфесійного домінування православ’я, греко-католиків чи римо-католиків. Враховуючи сучасні умови комунікації та суспільного розвитку, цю лінію взагалі варто нівелювати, позаяк однозначної конфесійної однорідності певного регіону України наразі немає.
За теорією С. Хантінгтона, навколо «стрижневої країни», яка домінує в своїй цивілізації, зосереджуються менші країни, приналежні до тієї ж цивілізації: «Країнам властиво «приєднуватись» до країн зі схожою культурою і протистояти тим, з ким у них немає культурної спільності». Подібне протистояння можливо спостерігати у випадку з Росією. Саме вона намагається об’єднати навколо себе різноцивілізаційні утворення і стати «стрижневою державою» у тій федерації, яка є на даний час. Щодо можливого закиду стосовно аналогічної ситуації в США, то, на відміну від Росії, різноцивілізаційний консенсус в Америці сформований на добровільній основі, а не на примусові та терорі.
Дезінтеграційні процеси в РФ та національні рухи різних народів дають все частіше про себе знати. Свідченням чого є громадська активність та національний спротив в Дагестані, Інгушетії, Кабардино-Балкарії, Мордовії, Марій Ел, Татарстані, Туві, Чечні. Загрозливими для сучасної Росії є також і власні демографічні проблеми: стрімке поширення алкоголізму, з яким планують боротись на державному рівні (антиалкогольна концепція затверджена В. Путіним 14 січня 2010 р.), «тиха» експансія китайців на Далекому Сході, територіальні претензії Японії щодо Курильських островів та ін. А нещодавно фінський бізнесмен Ерккі Седерквіст пропонував російському уряду зробити взаємовигідний обмін: Росія повертає Фінляндії Карелію в обмін на дозвіл використання частини шельфу Балтійського моря.