6 грудня 1919 р. розпочався легендарний Перший зимовий похід Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка.
Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до “трикутника смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. “Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії – завтра ніщо”, – писав у своїх споминах “У Зимовому поході” козак Богданівського полку Валентин Сімянців.
Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. І козаки мусили зносити на купи рушниці. Зі зброєю прощалися по-різному: одні рушниці були вичищені та змащені, інші – понищені (щоб ворог не скористався). “Ремені всі познімані – дорогий матеріял у той час”. Витягувалися замки із гармат, які вже ніколи не завдадуть ворогам смертельного удару.
Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців... Говорили, що Божко та Данченко вже не визнають Головного отамана.
І раптом – “хто хоче, може залишитись в армії”. Це був “блиск віри” – і за якусь мить Любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в її перемогу.
“Хто не чується на силі, може залишити лави”, – кажуть козакам старшини. “З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце”, – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко. “Радісне “Слава” виливає обітницю-присягу”, – описував побачене Валентин Сімянців.
6 грудня 1919 року рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців. Йшли вперто – попри крижаний зустрічний вітер...
Згідно з військовими канонами, відділ, який іде на партизанку в запілля ворога, мусить бути добірним: і з погляду особового складу, і коней, і озброєння. Відділ має бути рухливим, без обозів, за винятком возів із боєприпасами та ліками.
Військо ж українських фанатиків, вирушаючи з-під Любара, перебувало у розпачливому стані: люди були погано вдягнені, в подертих чоботях, часто без зброї та набоїв. Половина особового складу хворіла на тиф, а медичного забезпечення не було. “Замість возів із боєприпасами армія мала величезні рухомі на возах лазарети з тифозними, що не хотіли кидати своїх частин і благали товаришів узяти їх з собою”, – згадував учасник Зимового походу Михайло Крат.
“То був марш одчаю, розпачу, – писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, – марш небувалий в історії війн, неможливий із погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини”...
У безперервних боях Армія УНР впродовж п’яти місяців пройшла дві з половиною тисячі кілометрів, звільнивши від російських окупантів десятки українських міст.
Лучшие сайты объявлений на Slando