Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. Опубліковані недавно дані перепису 1937 р. показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 рр. зменшилася на 2,8 млн. чол. Однак й ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937 рр. За підрахунками сучасних українських істориків і демографів, кількість жертв голодомору сягає 4-5 млн. чол.
Голод 1932-1933 р. став національною трагедією. Ні в українській, ні у західній літературі й мистецтві поки що немає твору, який би описав цю трагедію, скажімо, на рівні повісті Камю “Чума” чи хоча б фільму Спілберґа “Список Шіндлера”. Західні інтелектуали мають особливий борг перед українськими жертвами голоду 1932-1933 рр. Англійський драматург Джордж Бернард Шоу, його співвітчизники подружжя Сідней та Беатрис Вебб, колишній прем’єр-міністр Франції Едуард Ерріо та ін. побували в Україні у розпал голоду і після повернення на Захід розповідали історії про добре вгодованих українських селян. Очевидно, вони не були свідомі того, що в Україні їм показували не справжні селянські садиби, а “потьомкінські” села. Але справа не в тому, що західних інтелектуалів обманули: багато з них прагнули бути обманутими. Під час великої депресії 1929-1933 р., а особливо після приходу Гітлера до влади у Німеччині у січні 1933 р. вони виявляли сильні прорадянські симпатії і відкидали будь-яку критику СРСР як вигадки нацистської пропаганди. Були й такі, які на замовчуванні голоду робили собі кар’єру. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Вальтер Дуранті був повністю освідомлений про те, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи попасти у немилість до радянської влади. У 1932 р. він одержав одну із найвищих журналістських премій – приз Пулітцера – “за глибину, безсторонність, розсудливість і виняткову ясність” своїх репортажів з Радянського Союзу.
Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього появилосяколгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність.
Попри свої величезні масштаби, голод не став останньою хвилею масового терору в УРСР. Окрім традиційних жертв сталінського терору об’єктом атаки стало державне і партійне керівництво, яке два-три роки тому саме організовувало чистки. За порівняно спокійні 1935-1936 рр. республіканське керівництво встигло досить сконсолідуватися. Навіть головний виконавець чисток, Павло Постишев за цей час перетворився у щось на зразок українського партійного “гетьмана”. Він носив українську вишивану сорочку, виявлявінтерес до української історії і культури. За час його перебування на посаді другого секретаря ЦК КП(б)У столиця республіки була перенесена з Харкова до Київа, “культурного Донбасу України”, а у самому Київі споруджено пам’ятник Шевченкові. У 1935 р. Постишев виступив за продовження українізації у республіканській партійній організації.
Київ був взятий “під приціл” аж під час останньої передвоєнної хвилі терору, у 1937 р. До кінця 1938 р. було арештоване майже все республіканське партійне керівництво. З усіх колишніх керівних кіл КП(б)У залишилися лише Олександр Бойченко, член ЦК КП(б)У, який згодом став українським письменником, та Григорій Петровський – він доживав свого віку на скромній посаді заступника директора Московського музею революції. Український уряд встиг помінятися – звісно, не з власної волі – у 1938 р. аж два рази. Деякий час Україна взагалі не мала голови Раднаркому, в українському ЦК не існувало кворуму – але кого турбували такі дрібниці!